частина мови

1) part; (частка, пай) share, portion, piece, fraction, fragment; component; грам., мат. part

2) ( відділ) branch, department, section

3) ( військова одиниця) unit

4) військ.

1. n

1) частина; частка

2) участь (у роботі тощо); обов'язок, справа

3) том, частина книги; серія

4) звич. pl частина тіла, орган, член

5) роль; значення

6) бік, сторона

7) звич. pl край, місцевість

8) юр. сторона (у процесі)

9) pl здібності

10) група, фракція

11) амер. проділ (у волоссі)

12) муз. партія, голос

13) архт. 1/30 частина модуля

14) грам. форма, частина

2. adv

частково, почасти

3. v

1) розділяти, ділити на частини; відокремлювати

2) розділятися, відокремлюватися; роз'єднуватися

3) розлучати (ся), розставатися

4) рознімати, розбороняти

5) розчісувати на проділ (волосся)

6) відрізняти, виділяти

7) платити

8) умирати

9) мор. зриватися з якоря

* * *

1) частина, частка

2) участь ( у роботі); обов'язок, справа; зобов'язання

3) частина ( книги), том; серія

4) pl частина тіла, орган, член

5) роль ( актора); роль, значення

6) сторона ( у суперечці); сторона, аспект; юp. сторона (у процесі, угоді)

7) pl край, місцевість

8) pl; icт. здібності

9) cл. проділ у волоссі

10) гpaм. частина, форма

11) тex. деталь, частина

12) мyз. партія, голос

13) apxiт. 1/30 частина модуля

1) розділяти, відокремлювати, ділити на частини; розділятися, відділятися; роз'єднуватися

2) розлучати, роз'єднувати; ( часто from) розлучатися, розставатися

3) рознімати

4) розчісувати на проділ ( волосся)

5) вирізняти, відрізняти, виділяти ( що-небудь)

6) (часто from, with) розставатися ( з чим-небудь); платити

7) умирати

8) icт. ділити ( між ким-небудь)

9) мop. зриватися з якоря

n лінгв.

розряд слів; частина мови

незмінний, незмінюваний. -мая часть речи, грам. - незмінна частина мови.

* * *

СЕМАНТИКА у логіці ( від грецьк. σημαντικόζ - означальний) - розділ теоретичної логіки, що вивчає відношення виразів логічної мови до позначуваних ними об'єктів і змісту, який вони виражають. В С. формулюються правила, за допомогою яких можна було б визначити властивості правильно побудованих формул логічних теорій, які збігаються за обсягом з властивостями "бути істинним реченням", "означати", "набувати значення". Засобами С. уточнюються відповідно до потреб логічних теорій поняття: "смисл", "значення", "позначення", "ім'я", "судження", "виконуваність", "визначення", "істинність", "хибність", "логічна істинність", "аналітична істинність" тощо. С. можна побудувати суто формальним способом. Семантичні правила можна поділити на три групи: правила утворення, правила істинності і правила позначення. Ці групи відповідно визначають, які вирази даної логічної мови мають смисл, зокрема, які вирази слід вважати реченнями; які вирази слід вважати істинними реченнями; які об'єкти, властивості й відношення позначаються виразами даної логічної мови. Правила бажано формулювати так, щоб до будь-якого виразу формалізованої мови можна було підшукати значення в обраній області. Для розв'язання ряду порівняно простих задач С. використовують поняття "опису стану", тобто множини речень даної мови, яка для кожного елементарного речення містить або це речення, або його заперечення, але не одне й друге разом. Через поняття С. можна побудувати теорію індуктивних міркувань і теорію семантичної інформації для найпростіших випадків. Ширший клас семантичних задач розв'язується на основі теорії моделей (див. істина в формалізованих мовах). С. в логіці може розглядатись як частина семіотики. Перед С. виникає широке коло теоретико-пізнавальних питань, що з семантичного погляду є проблемами зв'язків між мовами та їхніми областями (тим, що ці мови описують). Оскільки С. має засоби формальної реконструкції понять "мова" та "область", ряд загальнофілософських проблем набуває логікосемантичних формулювань.

1) легкість, нескладність; відсутність перешкод

2) здатність; рухливість, гнучкість (розуму)

3) гладкість (стилю); плавність (мови)

4) уміння; вправність

5) м'якість; поступливість; піддатливість

6) доступність

7) pl зручності; засоби обслуговування

8) pl можливості; сприятливі умови; пільги

9) pl устаткування; обладнання; засоби; пристрої

* * *

1) легкість, нескладність

2) здібність; гнучкість ( розуму); гладкість ( стилю); плавність ( мови)

3) уміння, спритність, легкість

4) м`якість, поступливість; схильність до впливу ( зі сторони)

5) тex. доступність

6) pl зручності; засоби обслуговування; можливості, сприятливі умови; пільги

7) pl обладнання; засоби; пристрої; установка, апаратура

8) об'єкт або споруда ( ракетна база); частина об'єкта; установка; pl засоби; обладнання

9) pl; eк. виробничі потужності

10) лінія зв'язку

Коменський, Ян Амос (1592, Нивниця - 1670) - чеськ. педагог, мислитель, громадський діяч. Освіту здобув у братській школі, далі - латинській школі, в Херборнській академії і Гейдельберзькому ун-ті, де він розпочав роботу над створенням своєрідної енциклопедії під назвою "Театр усіх речей" і повного словника чеськ. мови. У зв'язку з переслідуваннями з боку католиків був вимушений емігрувати до Польщі (м. Лешно), де викладав у гімназії і завершив написання свого твору "Дидактика" (1632) З. годом "Дидактика" була дещо оновлена і в перекладі на латину дістала назву "Велика дидактика" (1633 - 1638). К. багато уваги приділяв розробці ідей пансофії ("навчання всіх усьому"), що викликало неабиякий інтерес європейських учених В. 1650 р. К. запросили до Угорщини для організації шкіл, і він зміг частково реалізувати свою ідею пансофічної школи (наукове обґрунтування її принципів). В Угорщині вчений завершив написання першого в історії педагогіки ілюстрованого підручника "Світ чуттєвих речей в малюнках" (1658). Роздуми К. над планом реформування суспільства були втілені в фундаментальній праці "Всезагальна порада про виправлення справ людських". Перші дві її частини були опубліковані в 1662 р.; рукописи п'яти подальших частин знайдено в 30-х рр. XX ст. Повний текст праці вперше опубліковано в 1966 р. в Празі лат. мовою. За своїми філософськими поглядами К. наближався до матеріалістичного сенсуалізму. Визнавав три джерела пізнання - почуття, розум і віру, наголошуючи на провідному значенні органів чуття. В розвитку пізнання К. розрізняв три ступеня - емпіричний, науковий і практичний. В суспільстві має бути впроваджена загальна освіта; дітей слід виховувати в дусі гуманізму. Разом з тим, К. не виключав вагомого значення релігії для морального виховання (постійно вів мову про необхідність підготовки людини до вічного життя). Виходячи з ідеї про пізнаваність світу, К. вважав всі явища педагогічного процесу такими, що їх можна вивчати, ними можна керувати. Людина - частина природи, яка мусить скорятися законам природи, тому педагогічні засоби повинні бути відповідними до природи. Разом з тим, принцип природодоцільності виховання передбачає вивчення законів духовного життя людини і узгодженість з ними всіх педагогічних впливів. Твори К. справили великий вплив на розвиток світової педагогіки і шкільної практики. Чимало принципів його дидактики увійшли в сучасну теорію навчального процесу. К. мріяв створити "Пансофічний коледж", де б викладалася нова експериментальна філософія. В 1641 р. на запрошення парламенту К. прибув до Англії, де сподівався заснувати свій коледж. Хоча йому це і не вдалося здійснити, але його ідеї вплинули на створення Королівського товариства.

[br]

Осн. тв.: "Театр усіх речей" (1614 - 1627); "Скарбниця чеської мови" (1612 - 1656); "Велика дидактика" (1633 - 1638); "Відкриті двері до мов" (1631); "Астрономія" (1632); "Фізика" (1633); "Пансофічна школа" (1651); "Єдино необхідне" (1668).

1. n

1) вільний час

2) спорт. частина поля, розташована ліворуч від боулера (крикет)

2. adj

1) далекий, віддалений

2) другорядний, незначний, менш важливий

3) вільний, незайнятий

4) правий; розташований з правої сторони

5) несвіжий (про їжу)

6) не зовсім здоровий

7) низькосортний, низької якості; нижчий від стандарту

8) неврожайний

3. adv

указує:

1) на відхід, відбуття, відокремлення

2) на відокремлення частини від цілого

3) на відстань

4) на припинення, завершення дії

5) на віддаленість у часі

6) на вимикання, роз'єднання апарата

7) на відміну, анулювання

8) на зменшення, скорочення

9) на вщухання, ослаблення

10) на скидання одягу

11) на забезпеченість

4. v розм.

1) припиняти (переговори тощо)

2) відступатися

3) мор. іти у відкрите море

5. prep

указує:

1) на відстань — від

2) на усунення з поверхні, відокремлення від чогось — з, зі, із, з-за

3) на відхилення від норми

4) на джерело — у, від

5) на джерело існування, прибутків

6) на неучасть у чомусь

* * *

1) положення "вимкнено" (у приладів, вимикачів)

2) вільний час

3) cпopт. частина поля, яка знаходиться ліворуч від боулера ( крикет)

4) початок, старт

1) більш віддалений, далекий

2) який знаходиться праворуч, з правого боку; мop. звернений до моря ( про борт корабля); cпopт. розташований ліворуч від боулера ( про частину поля- крикет)

3) другорядний, менш важливий, незначний

4) вільний, незайнятий

5) невдалий, несприятливий; не зовсім здоровий; несвіжий ( про їжу); низькосортний, низької якості; нижче ( звичайного) стандарту

6) помилковий, неправильний

1) завершеність діїрух геть, убік- передається дієслівними префіксами від-, ви-, в-, з- та ін.

2) віддаленістьпро відстань

3) припинення дії ( несподіване)

4) зменшення або скорочення; затихання, угамовування або ослаблення; порятунок, звільнення від чого-небудь; вимикання приладу або механізму

5) забезпеченість, заможність

6) у сполученнях

1) припиняти ( переговори); відступатися

2) aмep.; cл. убити, уколошкати; "ліквідувати", "прибрати"

3) мop. віддалятися від берега, іти у відкрите море

1) видалення або відділення від чого-небудь з, зі; відгалуження від чого-небудь

2) знаходження, перебування на якій-небудь (близькій) відстані від чого-небудь від

3) зменшення, знижку менше, нижче

4) джерело від, у

5) страва, матеріал, речовина- часто передається орудним відмінком

6) відхилення від норми

7) неучасть у чому-небудь; небажання брати участь у чому-небудь, робити що- небудь

int увага!; зупинися!; геть!

\

\ \ \ \ \ Цей багатомовний термінологічний словник містить найбільш поширені терміни з металознавства та їх визначення. Така форма викладу матеріалу визначила дві принципові особливості словника, що виділяють його серед аналогічних видань з металознавства. По-перше, на відміну від звичайних словників, тлумачення дозволяють доповнити визначення терміна необхідною інформацією і зробити термін більш зрозумілим, а на відміну від енциклопедій, тлумачення даються в дуже стислій формі, а не у вигляді розгорнутої інформації, як це прийнято в енциклопедичних виданнях. По-друге, подання матеріалу в такому компактному вигляді посилило авторське ставлення до визначень і тлумачень термінів, тому більшість із них розроблено і наводяться вперше і, незважаючи на прагнення авторів надати їх вмісту універсального характеру, вони в окремих випадках можуть відзначатись суб'єктивізмом. Ці особливості дають підставу вважати цей термінологічний словник, no суті, монографією, в якій авторський колектив виклав своє розуміння сучасного металознавства. Основою видання, що містить україномовні терміни та їх визначення, став багатомовний тлумачний словник "Металлы. Строение. Свойства. Обработка" (М.: Издательский Центр "Наука и техника", 1999. -710 с.).

\ \ \ \ \ Авторський колектив, що працював над вибором та уточненням сенсу російських термінів, а також знаходженням найбільш точних іншомовних термінів, представлений за такими разділами: фізичне металознавство — Блантер М. С.; металознавство і термічне обробка — Прусаков Б. О.; кристалографія і рентгенографія — Новіков В. Ю.; металознавство зварювання, трибологія — Кершенбаум В. Я.; металознавство порошкових матеріалів, найменування металевих сплавів — Мухін Г. Г.; корозія металів і покриття — Пучков Ю. О.

\ \ \ \ \ У підготовці книги взяв участь також В.К. Портной (французькі терміни в галузі фізичного металознавства).

\ \ \ \ \ Підготовку до видання п'ятимовного термінологічного словника, корегування тексту, підбір та визначення термінів українською мовою, здійснено авторським колективом Запорізького національного технічного університету у складі (за розділами): фізичне металознавство — Коваль А.Д., Ольшанецький В.Ю.; металознавство і термічне обробка — Бєліков С.Б., Коваль А.Д.

\ \ \ \ \ Ольшанецький В.Ю.; кристалографія і рентгенографія — Коваль А.Д., Ольшанецький В.Ю.; металознавство зварювання, трибологія — Бєліков С.Б., Коваль А.Д.; металознавство порошкових матеріалів, найменування металевих сплавів — Бєліков С.Б., Ольшанецький В.Ю.; корозія металів і покриття — Бєліков С.Б.

\ \ \ \ \ Термінологічний словник містить 5500 термінів і їх визначень з усіх розділів сучасного металознавства: кристалізації, перетворень у твердому стані, структури і фазового стану металів і сплавів, кристалографії і дефектів кристалічної будови, пластичної деформації і рекристалізації, теорії дисперсійного твердіння, дифузії, твердофазного і рідиннофазного спікання порошкових матеріалів, тертя і зношування, корозії і нанесення покрить. Він також містить основні поняття з галузі термічної обробки (відпал, загартування і відпуск, процеси нагрівання й охолодження, термомехнічна обробка), а також з галузі хімікотермічної обробки (дифузійне насичення неметалами і металами, процеси комбінованого насичення, контрольовані атмосфери). Наведено терміни і визначення, що характеризують основні властивості металів і сплавів (механічні, фізичні, корозійні), нові види обробки металевих матеріалів (лазерним випромінюванням, електронними пучками, плазмою), а також залишкові напруги і дефекти, що виникають при термічній, хімікотермічній і термопластичній обробках. У великій кількості в словнику наведені металеві сплави зі спеціальними назвами, що набули поширення в промисловості, а також описано властивості і походження назв багатьох металів.

\ \ \ \ \ Терміни подано п'ятьма мовами: англійською (е), німецькою (d), французькою (f), російською та українською. Визначення і тлумачення даються російською та українською мовами. Словник складається з двох частин: основної — власне термінологічного словника, що містить терміни, їх визначення і тлумачення, і допоміжної — покажчиків до основної частини словника англійською, німецькою і французькою мовами. Терміни російською мовою розташовані за абеткою. Багатоскладові терміни наведені без інверсії.

\ \ \ \ \ Іншомовні еквіваленти термінів або ідентичні російським, або до них наближені. Їх значення насамперед наводяться до основного, російського терміна. При наявності російських синонімів написання іншомовних еквівалентів наводиться в розділах, до яких відноситься синонім. При цьому визначення терміна російською (українською) мовою не повторюється, а після синоніма робиться посилання на основний термін. У випадку відсутності еквівалентів у будьякій мові ставиться (—). Іншомовні еквіваленти, отримані прямим перекладом з російської мови, позначені (*).

\ \ \ \ \ При розробці визначень використовувався принцип взаємозалежності похідних термінів від основних: повне визначення дається основному терміну, а у визначенні похідного терміна наводиться тільки та його частина, що має розпізнавальну ознаку, характерну для похідного терміна. Наприклад, визначення поняття "хімікотермічна обробка" є основним стосовно різних видів цієї обробки. Тому визначення цього терміна не повторюється при визначенні інших видів хімікотермічної обробки. Для одержання повного визначення похідних термінів їх необхідно поєднувати з визначеннями основних.

\ \ \ \ \ При багатозначності певного терміна для визначення галузі його застосування введено умовні скорочення (абревіатури), що наводяться безпосередньо після терміна. Наприклад, запис "пилові відходи (ПМ)" означає, що термін "пилові відходи" поширюється тільки на порошкову металургію (ПМ).Умовні скорочення: К — корозія; ММ — металеві матеріали; ПМ — порошкова металургія; ЗВ — зварювання; Ст — сталі; Т — трибологія; ТТ — тверде тіло; У — утома; Х — хімія; ХТО — хімікотермічна обробка.

\ \ \ \ \ Допоміжна частина словника містить покажчики термінів англійською, французькою і німецькою мовами і призначена для полегшення пошуку потрібного терміна відповідною мовою в основній частині словника. Терміни розташовано без інверсії за абеткою. Після кожного терміна зазначено сторінку, на якій він наведений в основній частині словника.

\ \ \ \ \ Термінологічний словник розроблено на основі аналізу ДОСТов, спеціальних закордонних видань з термінології, підручників і оригінальної літератури з металознавства, матеріалів періодичної преси, а також загальних і спеціальних англоросійських і німецькоросійських словників. Автори будуть вдячні за будьякі пропозиції щодо поліпшення видання.

\ \ \ \ \ Авторський колектив висловлює глибоку вдячність Зінаїді Володимирівні Ігнатьєвій за допомогу в підготовці словника до видання, а також співробітникам видавництва "Мотор-Січ" за здійснення проекту видання термінологічного словника українською мовою.

1. n

1) майор (звання)

2) юр. повнолітній

3) муз. мажор

2. adj

1) більший

2) важливіший

3) головний; важливий; великий

4) старший

5) юр. повнолітній

6) муз. мажорний

3. v амер.

спеціалізуватися (про студента)

* * *

1) юp. повнолітній

2) лог. велика посилка ( силогізму)

3) мyз. мажор

4) aмep. головний, основний предмет спеціалізації ( у коледжі)

5) aмep.; cпopт. команда вищої ліги

6) pl велика нафтова компанія

1) більший, більш важливий, значний; основний, винятковий

2) головний; великий

3) який відноситься до більшості

4) старший

5) юp. повнолітній

6) мyз. мажорний; великий ( про інтервал)

1) легкість, нескладність

2) здібність; гнучкість ( розуму); гладкість ( стилю); плавність ( мови)

3) уміння, спритність, легкість

4) м`якість, поступливість; схильність до впливу ( зі сторони)

5) тex. доступність

6) pl зручності; засоби обслуговування; можливості, сприятливі умови; пільги

7) pl обладнання; засоби; пристрої; установка, апаратура

8) об'єкт або споруда ( ракетна база); частина об'єкта; установка; pl засоби; обладнання

9) pl; eк. виробничі потужності

10) лінія зв'язку

"ЛОГІКА АВІАСАФА" - логічний трактат, що зберігся в рукописному збірнику "Приточник" з 1483 р. в колекції Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Відомий також під назвою "Київська логіка". "Л.А." близько 1462 р. була перекладена в Києві давньоукр. мовою зі староєвр. В її основу лягла перша частина логічного трактату араб, філософа XI - поч. XII ст. Аль-Газалі "Повчання філософів", що була вступною частиною до іншої відомої праці Аль-Газалі "Спростування філософів". Як встановили дослідники, "Авіасаф" - це євр. варіант імені іншого араб, філософа Аль-Фарабі. Аль-Газалі цитує спершу Аль-Фарабі, а відтак його спростовує. На поч. XV ст. логічний трактат Аль-Газалі був перекладений з араб, мови на євр. Відомий також лат. переклад, який на поч. XVI ст. двічі виходив друком у Венеції. Укр. переклад стоїть ближче до араб, оригіналу та до його євр. перекладу, аніж до лат. Проте "Київська логіка" охоплює текст Аль-Газалі не в такій повноті, як лат. варіант. У своїй основі "Л.А." - це виклад формальної логіки Аристотеля. У ній досить широко викладені вчення про поняття і терміни, предикаменти, судження, силогізми, про універсали та логічні доведення. Поява "Л.А." в укр. перекладі в друг. пол. XV ст. була значним кроком вперед у розвитку науки логіки в Україні порівняно з попереднім періодом, коли єдиним джерелом логічних знань була "Діалектика" Йоана Дамаскіна, що давала лише уявлення про систему категорій.

БІБЛІЯ ( від грецьк. βιβλία - книги) - зібрання стародавніх священних книг юдаїзму і християнства. Б. існувала вже у старозавітний період. У ранньохристиянській літературі термін "Б." відсутній і починає вживатися від III - IV ст. н. е З. а структурою Б. поділяється на дві нерівні за обсягом частини - Старий Завіт і Новий Завіт. Назва "Старий Завіт" (зібрання священних книг юдаїзму) не зустрічається в юдаїзмі і започатковується лише християнською традицією, з метою розрізнити два союзи, які Бог укладав із людством у різні історичні періоди. Спочатку Бог уклав завіт з євреями, визначивши їх "богообраною" нацією, але цей завіт, згідно з християнським віровченням, був тимчасовим і діяв лише до пришестя Сина Божого (Месії) на землю. Месія (Ісус Христос) приніс "новий і досконалий закон", уклавши Новий Завіт з усім людством. Старий Завіт було написано в дохристиянський час на староєврейськ. мові, за винятком деяких уривків, написаних арамейськ. мовою. Новий Завіт - це християнська частина Б. (містить християнські священні тексти, написані грецьк. койне) Н. овий Завіт складають 27 книг - 4 Євангелія, Книга дій апостолів, 21 апостольське послання, Об'явлення Св. І. Богослова (Апокаліпсис). 39 книг Старого Завіту і 27 книг Нового Завіту опоряджують "канон" (від грецьк. κανών - правило, норма). Канонічними називали книги Б., які були ретельно відібрані впродовж тривалого часу з маси релігійних текстів та в яких вбачали відбиток істинного віровчення, його зразок. До найстародавніших і водночас визначних перекладів Б. належить грецьк. переклад Старого Завіту, відомий як "Септуагінта" (переклад сімдесятьох), здійснений не раніше III ст. до н. е. і не пізніше II ст. до н. е. Автори новозавітних текстів широко використовували старозавітні цитати саме з цього перекладу. Назагал і мова "Септуагінти" значною мірою вплинула на формування мови Нового Завіту. Найстарішим із латин, перекладів Старого Завіту вважається "Вульгата" (від лат. vulgata - загальновідома, доступна). Першим повним Слов'янськ, перекладом Б. вважається переклад братів Кирила і Мефодія (друг. пол. IX ст. н. е.), перше друковане видання Слов'янськ. Б. ("Острозька Біблія") було здійснене князем Острозьким в Україні (1581).

ЕТИКА ( від грецьк. ήδοζ - звичай) - 1) філософська дисципліна, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність; 2) система моральних норм і цінностей, що є характерною для певної культурної або релігійної спільноти, соціальної чи професійної групи людей. Е. як філософська наука зосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджує специфіку моральних норм і цінностей та шляхи їх обґрунтування, з'ясовує моральні аспекти людської свідомості, діяльності, спілкування і світоставлення, аналізує мову моралі, значення і функції моральних висловлювань. Як позначення вчень про моральність термін "Е." закріплюється у філософському вжитку від IVct. до н. е. завдяки працям Аристотеля "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика". За Аристотелем, Е. займає середнє положення між психологією та політикою; разом з останньою вона утворює галузь практичного пізнання (на відміну від пізнання умоглядно-теоретичного, з одного боку, і творчо-виробничого, з іншого). Згодом стоїки розподілили філософію на три основні галузі: логіку, фізику (пізніше метафізику) та Е.; традиція такого розподілу закріпилась у європейській філософській культурі К. ант поєднав підходи Аристотеля та стоїків, пов'язавши практичний розум як основу моральності з ідеєю свободи у її протиставленні світові природних закономірностей. Нове посилення інтересу до осмислення Е. в контексті практичної філософії - у взаємозв'язку з економікою, політикою, філософією права - спостерігаємо в кін. XX ст., зокрема, на базі трансцендентальної прагматики (Апель, Габермас та ін.). Водночас упродовж усієї історії Е. істотним був зв'язок з філософською антропологією. Іноді Е. поставала як прямий висновок з останньої (Г'юм, франц. просвітники), інколи - як її складова частина, що впливає на характер цілого (Фоєрбах, Гелен, Фромм), в інших випадках - як перенесення її істотної проблематики у сферу практичного самовизначення суб'єкта (К'єркегор та ін.). Структура етичного знання визначається наявністю в ньому таких основних підрозділів: а) описова, або дескриптивна, Е., що опікується дослідженням реальних феноменів моральності в їхньому історичному, соціальному, етнічному та іншому контекстах; б) нормативна Е., яка концептуалізує нормативно-ціннісний підхід до моральності, досліджує проблеми регуляції поведінки, кодифікує й систематизує приписи моралі; в) власне філософсько-методологічна теорія моралі, яку в XX ст. іноді визначають як метаетику (переважно стосовно тих її розділів, що пов'язані з аналізом мови моралі, дослідженням значення моральних термінів і суджень). Розрізняють також загальну і прикладну Е. (зокрема, професійну); макроетику, що обіймає норми і принципи, здатні до універсалізації, й Е. локальних спільнот (зокрема, етноетику), яка являє собою концептуалізацію відповідних партикулярних систем субстанційної моральності. Напрями в Е. визначаються як за характером осмислення основних етичних проблем, так і за способом обґрунтування моралі загалом. За першим критерієм в Е. вичленовуються такі напрями, як евдемонізм, що кладе в основу осмислення моральних явищ принцип щастя; гедонізм, який подібним чином спирається на принцип насолоди; утилітаризм, що виходить з ідеї корисності; перфекціонізм, що утверджує досконалість як вищий критерій моральних цінностей та ін. Деонтологія етична висуває на передній план модальність належного, тоді як аксіологія розглядає моральні проблеми у перспективі цінностей тощо. За способом обґрунтування моралі виділяють теологічну Е., що базується на авторитеті Св. письма; автономну Е., що прагне обґрунтувати мораль, виходячи з її власних даних; соціально-апробативну Е. (Дюркгейм, Леві-Брюльта ін.), яка виводить свідомість обов'язку з суспільних очікувань і вимог; екзистенційну; феноменологічну; психоаналітичну; комунікативно-дискурсивну Е. та ін. Проблемно-тематичний спектр етичної думки охоплює: а) проблеми власне моралі як певної нормативно-ціннісної системи; б) проблеми моральності як галузі практичних стосунків, звичаїв, вчинків; в) проблеми смисложиттєвого пошуку і внутрішнього самовизначення людини К. онкретна тематика філософської Е. зазнає істотних змін в історичному процесі. Так, в античній Е. головна увага приділялася етичним чеснотам і шляхам морального вдосконалення людського індивіда; в релігійній культурі Середньовіччя на передній план виступають проблеми внутрішнього душевного життя людини, свободи волі і Божественної предестинації, вибору між добром і злом. В епоху Ренесансу утверджується Е. й ідеологія гуманізму, яка відводить особистості вищий щабель в ієрархії цінностей, висуває ідеал її всебічного і гармонійного розвитку, водночас засвідчуючи амбівалентність і драматизм суто індивідуального самоствердження. Доба Реформації і Новий час формують етичні підвалини активної людської діяльності, зокрема у господарсько-виробничій сфері; актуалізуються проблеми етичного осмислення суспільного життя й відносин. Е. XX ст. усвідомлює засади і проблематику інтерсуб'єктивності, утверджує принципову цінність життя як такого і разом з тим кожної людської індивідуальності в її наявному бутті, обстоює свободу і права людини С. учасні умови порушують низку гострих етичних проблем. Зростання технологічного потенціалу людства вимагає дієвого етичного осмислення всієї сукупності стосунків людини із світом Ф. ормується екологічна Е. Трансформаційні процеси у посттоталітарних країнах породжують потребу в новому осмисленні взаємин Е. й політики, зорієнтованому на відкрите демократичне суспільство. Розвиток науки, техніки і культури започатковує нові проблеми також у конкретних галузях прикладної Е., як-от педагогічна, наукова, підприємницька, лікарська Е., веде до появи нових етичних дисциплін (див. біоетика).

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ - процес зародження і розвитку філософських знань; наукова галузь, що вивчає історію філософського мислення. Зародження філософських ідей в культурі Китаю, Індії, країн Близького Сходу і Стародавньої Греції дослідники датують поч. - серед І. тис. до н. е. З цього часу починається відлік історії філософії як процесу. Перші спроби зібрання свідчень про знання, здобуті в результаті філософської рефлексії, здійснюються в культурі Стародавнього Сходу й Єгипту. Більш спеціалізовано осмислення процесу розвитку філософської думки розпочинається в античності Аристотелем й грецьк. доксографами (Теофраст,Діоген Лаертський, Секст Емпірик). їх творчість започатковує розвиток І. Ф. як наукової дисципліни. В II - III ст. здійснюється перехід від опису і класифікації філософських текстів, - чим переважно обмежувався підхід доксографів, - до екзегези, коментування, витлумачення їх. Початок цьому етапові в розвитку І. ф. було покладено в Александрійській школі, на здобутки якої спираються представники історико-філософської науки доби Середньовіччя, що осмислюють переважно досвід античної філософії (Юстін Філософ, Іполіт, Тома Аквінський та ін.) С. уттєвий внесок в історико-філософське вивчення античної спадщини належить араб, вченим. Першим значним араб, істориком філософії був Шахрастані (XII ст.), твір якого "Релігійні секти та філософські школи" являє одну з ранніх спроб викладу всесвітньої І. ф. Аналогічний твір в Європі належить учневі Дунса Скота - Берлі ("Книга про життя і нрави давніх філософів і поетів", близько 1330 р.). Інтерес до осмислення античної філософської спадщини, філологічної критики й перекладу творів Платона, Аристотеля, Цицерона, Лукреція, Плотіна, Прокла та ін. визначає спрямованість історико-філософських досліджень доби Відродження. Переважні зусилля дослідників у цей час спрямовані на розробку фактографічного рівня історикофілософської науки (Йоанн Баптист Буонасеньї "Листи про знаменитіші секти філософів та їх відмінності між собою" (1458); Фриз "Хронологічна бібліотека класичних філософів" (1592). Суттєвий поворот до поглиблення методології історико-філософського дослідження здійснюється в XVII ст. (Бекон, Бейль) й наступному XVIII ст. (Бруккер "Критична історія філософії від створення світу до нашого часу" (1742 - 1744), Теннеман "Історія філософії" (1798 - 1819), Аст "Нарис історії філософії" (1807) та ін.) А. ктивізація історико-філософських досліджень в XVII - XVIII ст. створила передумови для переходу на новий етап розвитку, що позначений зверненням від методичної рефлексії до власне методологічного, теоретичного обґрунтування І.ф. Стимулом для такого переходу стала "критична філософія" Канта. Власне, підсумком, першим результатом його є історико-філософська концепція Гегеля С. уть гегелівської концепції - в обґрунтуванні погляду на І. ф. як закономірний процес розвитку, де всі філософські системи необхідно пов'язані одна з одною. Послідовність філософських систем обумовлена внутрішньою логікою виведення філософської ідеї. Кожна філософська система не зникає в історії, зберігаючись як момент єдиного цілого. Являючи специфічний вираз абсолютного, філософська система, згідно з Гегелем, належить своєму часові. Вона є "думкою своєї епохи", виражаючи її дух. Подальший поступ історико-філософської науки переважно спрямований на розвиток і подолання недоліків, властивих гегелівській концепції І. ф. У зв'язку з цим здійснюються спроби уточнити розуміння суб'єкта філософського розвитку. Якщо Гегель розглядав І. ф. як процес самопізнання абсолютного духа, то в концепціях кін. XIX - XX ст. реальним суб'єктом філософування вважається індивід (філософія життя, екзистенціалізм), суспільні класи (марксизм), нації (націоналізм) тощо. Всупереч гегелівському уявленню про І. ф. як однолінійно спрямований процес прогресивного розвитку, обґрунтовуються підходи, згідно з яким І. ф. являє плюралістичну сукупність самоцінних філософських систем (постмодернізм), аналізується діалогічний зв'язок між окремими системами як спосіб реального буття філософії (філософія діалогу, комунікативна філософія). Спеціально досліджуються процедури історикофілософського витлумачення тексту (герменевтика). Об'єктом дослідження І. ф. є тексти, що містять відображення філософськи значимих ідей, наявних у культурі. Загальна сукупність їх утворює зміст філософської культури суспільства на певному етапі його розвитку. Особливість предмета історико-філософської науки зумовлена специфікою співвідношення І. ф. із власне філософією. Філософія є не лише предметом історикофілософського вивчення, вона включає І. ф. як свій органічний компонент, завдяки якому здійснюється самопізнання й саморозвиток філософії. І.ф. як галузь наукового дослідження являє складне структурне утворення, що реалізує свої завдання на фактографічному, теоретичному та історіографічному рівнях. У процесі вивчення об'єкта історико-філософського дослідження здійснюється аналіз передумов його виникнення (генетичний аналіз), сутності (есенціональний аналіз) і особливостей функціонування філософських ідей в історії культури (функціональний аналіз). Історико-філософське дослідження здійснюється з огляду вимог логічного аспекту (де досліджується внутрішня логіка розгортання філософської ідеї в історії), соціологічного (досліджуване явище розглядається як результат діяльності філософських і нефілософських спільнот - філософські школи, напрями, течії, соціальні класи, нації тощо) та культурологічного аспекту (рух філософських ідей розглядається в контексті історії культури, в якій ідеї формуються й зазнають певних трансформацій в процесі функціонування). В межах, передусім, культурологічного аспекту здійснюється дослідження історії національної філософії як духовної квінтесенції культури певного народу. Історико-філософські дослідження особливо активізуються на кризових етапах історії, коли нагальною стає потреба переосмислення нагромадженого досвіду з огляду нових завдань філософського осягнення дійсності. Цим пояснюється зростання ролі історикофілософської науки на нинішньому етапі розвитку людства, зважаючи на корінні зміни, що відбуваються на поч. III тис З. добуття Україною державної незалежності фундаментально вплинуло на активізацію досліджень в галузі історії укр. філософії, суттєво розширило коло досліджуваних проблем, надало поштовху осмисленню й застосуванню як традиційних для укр. філософії, так і нових методологічних парадигм. Зародження укр. філософії охоплює тривалий період від V по IX ст. Воно тісно пов'язане з розвитком міфологічних уявлень давньоукр. племен. Середньовічний період розвитку укр. філософії починається від Княжої доби (XI - XIII ст.) і триває до серед. XIV ст.; він репрезентується філософськими ідеями (джерелом яких була філософія патристики, насамперед, східної), що утворили підґрунтя нефілософської (релігійної, мистецької) творчості, політичної діяльності тощо. Від серед. XIV ст. до кін. XVII ст. тривав ранньоновітній період в історії укр. думки, що характеризувався розвитком ренесансно-гуманістичних, реформаційних ідей, а також бароковою схоластикою в її православній версії. Від останньої започатковується професійна укр. філософія. Новітній період розвитку укр. філософії (XVIII - XIX ст.) пов'язаний із Просвітництвом, релігійною філософією, преромантичними і романтичними тенденціями, рецепцією нім. ідеалізму (Канта, Гегеля, Фіхте, Шеллінга), філософією мови (з опертям на ідеї Гумбольдта, Лотце і Штайнталя), позитивізмом; в суспільно-політичній думці розроблялись ідеї лібералізму, консерватизму, націоналізму. В укр. філософії XX ст. (на теренах колишнього СРСР) домінувала марксистсько-ленінська філософія; в Галичині переважали семіотичні і логіко-методологічні дослідження, автори яких дотримувалися матеріалістичної, позитивістської і неотомістської орієнтації (див. Львівсько-Варшавська логіко-філософська школа). Систематичне вивчення історії укр. філософії і суспільно-політичної думки почалося у XIX ст. Воно спиралося на панівний тоді в Україні народницький світогляд, джерелом якого була романтична філософія з характерною для неї ідеалізацією простого люду і сільської культури як підґрунтя національної самобутності (див. Куліш). В дослідженнях Антоновича, Грушевського, Лесі Українки, Франка домінувала методологія і філософія Просвітництва, частково - позитивізму. Історико-філософська концепція Чижевського ґрунтується на понятті національної філософії, передбачає виклад І. ф., в тому числі й укр., в історико-культурному контексті. Вагомим внеском у вивчення історії укр. філософії, зокрема політичної філософії, є праці Лисяка-Рудницького. У радянський час історія укр. філософії розглядалась переважно як складова частина всесвітнього розвитку філософії, що відбувався у формі боротьби матеріалізму з ідеалізмом. Помітним здобутком тогочасних укр. учених була підготовка тритомної "Історії філософії на Україні" (К., 1987), два томи якої були опубліковані. Незважаючи на обмеження і перешкоди, що їх створювала на шляху дослідницької праці марксистсько-ленінська методологія, вітчизняні історики філософії зробили чималий внесок у розвиток укр. історико-філософської науки, особливо щодо вивчення філософської думки Княжої доби, ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей, філософії барокової доби, насамперед, філософії КМА, спадщини Сковороди та видання його творів (дослідження Шинкарука, Горського, Іваньо, Нічик і очолюваної нею дослідницької групи). Нині, спираючись на різні методологічні підходи (герменевтику, структурний аналіз текстів, компаративно-історичний аналіз тощо), укр. історики філософії працюють над відтворенням цілісної картини історії укр. філософії, розуміючи її як невід'ємну частку загальноєвропейського духовного процесу, як плюралістичне поєднання різноманітних напрямів, течій, шкіл, що, взаємодіючи між собою, утворюють підвалини самобутнього побуту укр. філософії і культури (дослідження Лісового, Бадзьо, Забужко, Сирцової та ін.).

ЛОГІКА НАУКИ - комплекс філософських і формально-логічних досліджень структури наукового знання. Розвиток Л.н. пов'язаний з подоланням кризи в теоретичному природознавстві та основах математики, що виникла на рубежі XIX - XX ст. В теоріях, які вважалися класичними і надійними, виявилися суперечності; некритичне використання деяких понять поставило під сумнів засоби доказу, зокрема в математиці; з'ясувалося, що важливим теоретичним поняттям приписується смисл, несумісний із змістом даних теорій. Л.н. склалась як сукупність методів встановлення точного смислу термінів і тверджень наукових теорій, вивчення міри доказовості кожного з тверджень і аналізу надійності методів доказу. В сучасній науці з високою абстрактністю її побудов та зростаючою складністю логічної структури доказів Л.н. набуває дедалі більшого значення для з'ясування об'єктивної істинності теорій та перспектив їхнього розвитку Д. ля розв'язання цих важливих питань розвитку наукового знання, його теоретичних структур та емпіричного базису Л.н. використовує різні конкретно-методологічні підходи, в т.ч. метатеоретичні побудови, аналіз регулятивних принципів трансформації теорій, засоби інтерпретації, моделювання й розуміння мови науки. Оскільки важлива частина емпіричних теорій з формального боку не відрізняється по суті від математичних, на дослідження їх перенесено методи, що виправдали себе в математиці. Таким чином, істотно розширяється коло досліджуваних проблем і використовуваних методів та ідей. Фундаментальна для емпіричних теорій проблема співвідношення фактів і теоретичних узагальнень допускає формальний розгляд, але водночас порушує суто філософське питання. Аналіз змісту абстракцій, використовуваних сучасною наукою, з усією повнотою ставить питання про глибину відображення зовнішнього світу в поняттях. Нарешті, найважливіші результати метатеоретичних досліджень не можна зрозуміти без філософського осмислення. Таким чином, аналіз будови наукового знання, міри і характеру його обґрунтованості, форм зв'язку теорії з емпіричним матеріалом неминуче й органічно включає вивчення співвідношення теорії і об'єктивної дійсності. Л.н. стимулює і розвиток формальної логіки, зокрема її некласичних напрямів, і водночас потребує філософського аналізу понятійного апарату науки, узагальнення результатів метатеоретичних досліджень.